lecksia

Кайфую від своєї роботи з кожним роком все більше 😘

Найболючіша мізогінія — не завжди від чоловіків. Іноді вона звучить жіночим голосом.

«Вона сама винна.»

«Нормальна жінка так не вдягається.»

«Я не дружу з жінками — вони всі змії.»

«Після тридцяти вже не та.»

«Кар’єристка. Егоїстка. Погана мати.»

Знайомо?

Нас часто вчать думати, що головний ворог жінки — інша жінка. І поки одні борються за повагу, інші стають добровільними охоронцями правил, які колись обмежували їх самих.

Мізогінія не завжди приходить у вигляді чоловіка, який каже: «Твоє місце на кухні». Іноді вона приходить у вигляді жінки, яка засуджує іншу жінку за те, що та не хоче дітей. Або хоче п’ятьох. За те, що працює надто багато. Або сидить удома. За коротку спідницю. За хустку. За зморшки. За ботокс. За зайву вагу. За худорлявість. За сексуальність. За її відсутність.

Наче існує якийсь таємний ідеал «правильної жінки». Спойлер: його не існує. Бо щойно ти виконаєш одну вимогу, тобі одразу придумають іншу.

Найіронічніше те, що жінки часто повторюють ті самі фрази, які колись чули від своїх матерів, бабусь, учителів чи суспільства. Не тому, що вони народилися жорстокими. А тому, що багато років їм пояснювали: цінність жінки залежить від того, наскільки добре вона відповідає чужим очікуванням.

І замість поставити під сумнів ці правила, їх починають захищати.

Бо так простіше.

Простіше сказати: «Вона сама винна», ніж визнати, що проблема в системі подвійних стандартів. Простіше засудити жінку за її вибір, ніж дозволити собі подумати, що вибір взагалі має бути.

Жінки не зобов’язані любити одна одну. Ми всі різні, і це нормально. Але коли ми підтримуємо подвійні стандарти, принижуємо одна одну за зовнішність, вік, материнство, сексуальність чи амбіції — ми не «виховуємо». Ми лише передаємо далі ті самі установки, які роками працювали проти нас.

Мізогінія живе не лише там, де жінку принижує чоловік.

Вона живе щоразу, коли жінка стає суддею іншої жінки лише тому, що та не вписалася в чиїсь уявлення про «правильне» життя.

Можливо, настав час перестати бути охоронницями клітки, яку ніхто з нас не будував, але в якій занадто довго жили.

Подули-надули для Леся Івлєва ♥️♥️
Або рубрика «я ніколи не буду робити еір 😁😁

Романтизація аутизму — це нова форма знецінення.

Так, я сказала це вголос.

Мене вже відверто дратує тренд, де аутизм перетворюють на естетику. На набір милих звичок. На «особливий спосіб бачити світ». На контент для рілсів під ніжну музику.

Ні.

Аутизм — це не про те, що ти любиш однакові кружки або не любиш шумні вечірки.

Аутизм — це коли сенсорне перевантаження може буквально вибити тебе з життя на кілька годин або днів.

Коли звичайний похід у магазин — це не «трошки дискомфортно», а справжній марафон виживання.

Коли ти роками не розумієш, чому люди навколо ніби отримали інструкцію до соціального світу, а ти — ні.

Коли тебе називають дивним, грубим, холодним, неконтактним, проблемним або неадекватним ще задовго до того, як хтось дізнається про діагноз.
І знаєте, що найіронічніше?

Люди люблять романтизувати лише ті частини аутизму, які виглядають мило або незвично.

«Вау, він такий геніальний.»

«Вау, вона така унікальна.»

«Вау, який цікавий спосіб мислення.»

А де ваша любов до аутизму, коли людина не може підтримувати зоровий контакт?

Коли їй важко працювати в колективі?

Коли вона не розуміє натяків?

Коли вона не може швидко адаптуватися до змін?

Коли вона переживає мелтдаун?

Коли їй потрібні реальні адаптації, а не красиві слова про нейрорізноманіття?

Саме тоді більшість вашого захоплення магічно зникає.

Романтизація небезпечна не тому, що говорить про хороше.
Проблема в тому, що вона стирає складне.

Вона створює ілюзію, ніби аутизм — це суперсила.

А потім люди, які реально мають аутизм і реально страждають від його проявів, починають чути:

«Ти ж аутист, хіба це не твоя суперздібність?»

«Але ж аутисти такі талановиті.»

«Ти не схожий на аутиста.»

«У всіх є свої особливості.»

Ні.

У всіх є особливості.

Аутизм — це не просто особливість.

Це нейророзвиткова особливість, яка може суттєво впливати на якість життя.

Для когось менше.

Для когось настільки сильно, що потрібна постійна підтримка.
І якщо ми справді хочемо говорити про прийняття, то починати треба не з романтизації.

А з чесності.

Аутизм не робить людину кращою.
Не робить гіршою.
Він просто є.
І ми не хочемо бути у праймі. Ми хочемо чесного прийняття.

Перший пост зʼїло якість фото 🥲
Сьогодні новий простір відкрив свої двері. І ось перші ваші фото 🥰
Я кайфую і вдячна, що обираєте мене ♥️
Фарбування для неймовірної

Сьогодні новий простір відкрив двері для клієнтів.
І з дизморалу, настій став дуже крутим. Бо ви є.
І хочете бути моїми клієнтами. І я за це вдячна, роблячи все, для вашого комфорту.
Далі буде 🖤
Фарбування для неймовірної